Так само ж і первосвященики з книжниками
та старшими, насміхаючися, говорили: Він інших
спасав, а Самого Себе не може спасти!
(Євангеліє від Матвія)
Давайте рахувати чужі гроші.
Посадовий оклад судді визначається як певна кількість прожиткових мінімумів для працездатних осіб станом на 1 січня: для суддів у першій інстанції – 30, в апеляції – 50, у Верховному Суді – 75. Посадовий оклад – це основа зарплати, яка для суддів називається винагородою.
Все мало б бути просто: зараз прожитковий мінімум для працездатних осіб становить 3 028 грн, тому посадовий оклад, до прикладу, судді місцевого суду мав би бути 90 840 грн (30 х 3 028 грн). Але він таким не є.
Все тому, що щорічно законами про Державний бюджет України визначається окремий прожитковий мінімум для визначення розміру окладу судді. Так ніби судді – це окрема демографічна й соціальна група: є працездатні особи, є непрацездатні особи, є діти, і є судді. Звісно ж, цей оклад менший за той, що для працездатних осіб, зараз – 2 102 грн.
Посадовий оклад судді місцевого суду за такою цікавою математикою стає не 90 840 грн, як ми рахували вище, а 63 060 грн. Для суддів апеляційних судів та Верховного Суду ця різниця ще суттєвіша.
До речі, такий же принцип працює й з прокурорами: посадовий оклад прокурора теж визначено в Законі «Про прокуратуру» як певна кількість прожиткових мінімумів для працездатних осіб станом на 1 січня. Але прокурори теж не отримують визначену законом зарплату, бо щорічно законами про Державний бюджет України визначається окремий прожитковий мінімум для визначення розміру окладу прокурора, зараз – 1 600 грн.
Немає нічого нового під сонцем, як казав Екклезіаст: ось цей трюк «а давайте в законі про Державний бюджет пропишемо щось всупереч іншим законам» в Україні давно відомий і часто застосований. Раз він давно відомий, то й судової практики з цього приводу багато. Традиційно Конституційний Суд України визнавав подібні положення закону про Державний бюджет на відповідний рік неконституційними, а суди, включно з Верховним – їх не враховували.
До прикладу, особа, яку безпідставно притягнули до кримінальної відповідальності, має право на відшкодування моральної шкоди. Розмір моральної шкоди не може бути меншим одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (ст. 13 Закону «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»). Наразі – це 8 000 грн. Відтак, якщо особа була підозрюваною, а потім щодо неї закрили кримінальне провадження, то вона має право отримати відшкодування моральної шкоди в розмірі не менше 8 000 грн за кожен місяць перебування в статусі підозрюваної.
Але законами про Державний бюджет України на відповідний рік традиційно фіксується менша сума – 1 600 грн. І традиційно Верховний Суд такий хитромудрий підхід відкидає, дотримуючись послідовної позиції, що рахувати треба саме виходячи з 8 000 грн.
При цьому Верховний Суд посилається на рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 № 6-рп/2007, від 22.05.2008 № 10-рп/2008, від 27.02.2020 № 3-р/2020, від 28.02.2020 № 10-р/2020, відповідно до яких предмет регулювання Бюджетного кодексу України, так само як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, обумовленим положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, а тому вказаними актами законодавства не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України, а скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.
Розуміючи безпідставність нарахування їм винагороди виходячи з якогось особливого прожиткового мінімуму, судді судилися за те, щоб отримувати зарплату у визначеному законом розмірі, і переважно успішно. Судова практика була стала: судами не сприймався весь цей «креатив» із закріпленням в законі про Державний бюджет України на відповідний рік якогось спеціального прожиткового мінімуму саме для суддів. Зрештою, розмір суддівської винагороди тому й закріплений в Законі «Про судоустрій і статус суддів», щоб його було складно переглядати на догоду політичній владі, бо розмір суддівської винагороди – це одна з гарантій суддівської незалежності.
У 2023 році Пленум Верховного Суду навіть не став звертатися до Конституційного Суду України з конституційним поданням про відповідність Конституції України аналогічної норми в законі про Державний бюджет України на 2021 рік – з огляду, зокрема, на вже наявні правові висновки Верховного Суду, в цьому не було потреби.
Все змінилося цієї весни.
У постанові від 24.04.2025 (справа № 240/9028/24) Велика Палата Верховного Суду відступила від послідовної попередньої практики і вирішила, що посадовий оклад судді потрібно нараховувати, виходячи не з прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028 грн), а зі спеціальної величини (2 102 грн). Відтепер цей «креатив» із закріпленням в законі про Державний бюджет України на відповідний рік якогось спеціального розміру прожиткового мінімуму саме для суддів вітається.
Це рішення робить безперспективними позови суддів про стягнення недоплаченої відповідно до визначеного законом розміру суддівської винагороди (вже є десятки відмов, а далі буде більше).
Важливо також і те, що Верховний Суд вкотре відступив від власної позиції без переконливих причин. В цій постанові, як і в багатьох інших, Верховний Суд цитує рішення ЄСПЛ від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» і зазначає, що причинами для відступу від попередніх висновків Верховного Суду можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), зміни суспільного контексту.
Але при цьому Верховний Суд не пише про зміну суспільного контексту, неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість попереднього правового висновку, а реальна причина відступу виглядає як «тепер ми думаємо по-іншому».
Варто лише порівняти правове обґрунтування попереднього підходу (до прикладу, постанова ВС від 17.10.2023 у справі № 280/117/22) із правовим обґрунтуванням відступу від цього підходу: різниця за змістом і переконливістю досить промовиста, не говорячи вже про обсяг (декілька сторінок дуже якісної правової аргументації проти декількох речень).
Складно повірити, що така зміна правової позиції продиктована новим праворозумінням. Виглядає так, що вона продиктована страхом заголовків та реакції держави. Бо слова міністра фінансів із трибуни Верховної Ради про те, що судді, які стягують кошти з держави, «фактично шкодять інтересам держави Україна, розбалансовуючи бюджет», можуть виявитися не просто словами. А правова позиція завжди сформується: як не методом чесного читання, то через прояви судового активізму. В народі це складне правове явище пояснюють просто: «Закон як дишло».
Після скандалу із затриманням колишнього голови Верховного Суду за підозрою в отриманні неправомірної вигоди та історій з передачею «кави» суддям Київського апеляційного суду складається враження, що судовій владі дедалі важче відстоювати свою незалежність.
А після таких позицій Великої Палати Верховного Суду складається враження, що цю незалежність судді не дуже то й хочуть відстоювати.
То чи стануть судді захищати ваші права, якщо не хочуть захищати свої?
Автор: Богдан Шабаровський