Під час ввезення в Україну носіїв та обладання, придатного для відтворення, імпортер має сплатити збір за приватне копіювання. Кінцевим платником цього збору є покупець пристрою (смартфону, телевізора чи флешки). Раніше держава встановлювала ставки збору, але після реформи 2018 р. це повноваження отримала акредитована організація колективного управління (ОКУ). Ця ОКУ опублікувала попередні тарифи для обговорення. Комітет імпортерів побутової техніки Європейської Бізнес Асоціації висловився щодо занадто великого розміру зборів. Відбувся перший раунд перемовин і сторони чекають закінчення карантину, аби продовжити.
Паралельно та сама ОКУ не погодила з українськими радійниками розмір винагороди за публічне сповіщення. Причина – необґрунтовано завищені тарифи (за словами представника Національної асоціації медіа – у 40-100 разів). Зустрічна пропозиція базується на поділі радіостанцій на місцеві та загальнонаціональні. Перші сплачують фіксовану суму незалежно від кількості контенту, а другі – ставку за публічне сповіщення кожного твору.
Що буде, якщо сторони не дійдуть згоди?
Україна – не перша держава, де виникає подібний конфлікт. В 2019 р. в Ізраїлі відбувся судовий спір між ОКУ та платниками винагороди за публічне сповіщення в Ізраїлі. Не домовившись з радіомовниками, місцева ОКУ (ACUM) визначила ставки, які втричі перевищили попередній розмір винагороди, тому користувачі відмовились платити.
ACUM подала позов з вимогою підтвердити тариф за формулою «10% pro-rata». Позивач обґрунтовував тариф двома публікаціями ВОІВ та ЮНЕСКО щодо зборів за публічне сповіщення. Суд зазначив, що обидві публікації базуються на рекомендаціях CISAC (міжнародна конфедерація організацій колективного управління, членом якої є ACUM), яка є зацікавленою стороною, тому її рекомендації не є об’єктивними.
Суд з’ясував, що автор публікації ЮНЕСКО висловила свої власні погляди, а не офіційну позицію організації. Окремо суд відзначив, що публікація стосувалась країн, що розвиваються, тому модель винагороди, яка в ній запропонована, не застосовується до Ізраїлю, як розвинутої країни.
Радіомовники вказали на те, що ACUM не поцікавилась у іноземних ОКУ, які фактичні розміри винагороди сплачують за цей вид використання. Радіомовники довели, що в інших країнах застосовуються різні знижки та значний відсоток відрахування для розвитку культури країни.
5 січня 2020 р. суд відмовив в позові, бо ACUM не довела, що (1) тариф «10% pro-rata» має економічне обґрунтування та (2) такий тариф використовується в Ізраїлі чи в сучасній міжнародній практиці.
Суд порадив ACUM в майбутньому врахувати наступні обставини щодо витрат і доходів радіомовників: запровадити денний та нічний тариф, бо вночі дохід радіостанцій від реклами значно менший, і вони не повинні платити ту саму ставку, що і протягом активної частини доби; визначити різні ставки винагороди для відповідних частин країни, бо в регіоні, де проживає менше населення, витрати радіомовника такі ж, як і в регіоні з більшою кількістю населення, але доходи істотно менші.
Варто пригадати, за що сплачується збір за приватне копіювання.
По-перше, це не відповідальність за незаконне використання творів і фонограм, бо на момент сплати ніякого використання (тобто порушення) немає. Після сплати збору нікого не цікавить чи хтось колись виготовив за допомогою пристрою хоча б одну копію.
По-друге, це не винагорода за використання (якою є, наприклад, винагорода за публічне виконання або публічне сповіщення фонограм), бо жоден користувач не отримує право на виготовлення копій.
Збір за приватне копіювання – це аналог податку. Ми припускаємо, що кожен громадянин може скористатись послугами поліції для захисту, тому повинен платити податки, на які утримують правоохоронні органи. Так само ми припускаємо, що більшість кінцевих користувачів пристроїв з їх допомогою виготовить копії творів без дозволу. Оскільки ми не можемо це контролювати, нехай всі користувачі наперед заплатять за можливе використання.
Чи звертали увагу ОКУ, як змінилось споживання аудіо та відеоконтенту? Скільки користувачів фактично здійснюють приватне копіювання? Як співвідносяться розмір сплаченого збору із імпортованих товарів і шкода, яка могла б бути завдана правовласникам внаслідок фактичного використання пристроїв для копіювання?
Звіт IFPI щодо музичної індустрії 2018 р. свідчить, що стрімінгові сервіси за виплатами переважають над продажем музики на матеріальних носіях і завантажуваних цифрових копій. Дослідження, аудиторської компанії Mazars на замовлення DIGITALEUROPE (асоціації, яка об’єднує всесвітньо відомі компанії цифрової індустрії та виробників техніки) в Іспанії в 2017 р. показує: лише 1.6% користувачів робили копії на CD чи інший носій, а 0.9% респондентів копіювали фільми. Стягнутий збір за приватне копіювання в 7-10 разів вище, ніж фактична шкода, завдана приватним копіюванням в Іспанії.
Стрімінговий сервіс працює інакше:
- навіть якщо він дозволяє завантажувати частину контенту на пристрій користувача, така копія не є постійною (це є умовою для стягнення збору);
- правовласники вже отримали роялті від провайдера сервісу, тому їх майновому інтересу не завдана шкода.
Стягнення збору за приватне копіювання за пристрій, який дозволяє споживати контент без створення постійних копій буде необґрунтованою подвійною виплатою (Огляд 2019 р. асоціації DIGITALEUROPE). Настав час переглянути device-based підхід, який має відображати тенденцію, коли користувачу не треба купляти копію, а достатньо підписки – доступу до споживання контенту без копій.
Тарифи – це про економічне обґрунтування. Розмір має бути справедливим для обох сторін і врахувати фактори, які впливають на доходи та витрати платника в цій країні. Якщо розмір податку (збору за приватне копіювання) має бути результатом компромісу сторін, але одна сторона не бажає чути аргументи іншої, значить платники оспорять їх в суді.
Опубліковано: EBA, 10 червня 2020 р.