03.07.2018 року Верховною радою прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування». Більшість положень прийнятого Закону стосуються врегулювання законодавчих прогалин, що використовуються боржниками, поручителями та іпотекодавцями (заставодавцями) для уникнення виконання своїх зобов’язань шляхом визнання недійсними кредитних договорів, визнання порук припиненими, виведення майна з-під обтяження, ліквідації боржника та іншими методами.
Даний Закон є черговим кроком до посилення правового захисту кредиторів та удосконалення механізмів стягнення боргів з метою покращення ситуації на кредитному ринку. Більшість нових норм по суті є закріпленням у законі правових позицій, які були сформовані судами вищих інстанцій впродовж 2008-2017 років (впродовж декількох фінансово-економічних криз, які призводили до різкого збільшення проблемних кредитів та кредитних спорів).
Що зміниться і на що потрібно звернути увагу у зв’язку із прийнятими змінами в сфері регулювання кредитування та забезпечення зобов’язань?
1. Ліквідація боржника (юридичної особи) не є підставою для припинення застави та поруки
Чинна редакція Цивільного кодексу України містить прогалину у регулюванні питання, чи припиняється застава та порука внаслідок ліквідації боржника за основним зобов’язанням.
Разом з тим, вказана проблема була вирішена судовою практикою. Старий та новий Верховний Суд сформували правову позицію, відповідно до якої припинення основного зобов’язання внаслідок ліквідації боржника-юридичної особи не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості (звернувся із позовом до поручителя) до моменту припинення боржника-юридичної особи (постанови Верховного Суду України від 25.11.2015 р. у справі № 6-172цс15, від 06.07.2016 р. у справі № 3-584гс16, від 29.03.2017 р. у справі № 6-2013цс16, постанови Верховного Суду від 28.02.2018 р. у справі № 2-1147/11, від 30.05.2018 р. у справі № 2-4125/11 та інші).
Таким чином, касаційні суди не вбачали підстав для припинення поруки, якщо кредитор встиг подати позов до поручителя до моменту завершення ліквідації боржника.
У новій редакції статті 559 Цивільного кодексу України вказана проблема вирішується на рівні закону: стаття 559 доповнена новою частиною, яка передбачає, що ліквідація боржника-юридичної особи не припиняє поруку, якщо до дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про припинення боржника кредитор звернувся до суду з позовом до поручителя у зв’язку з порушенням таким боржником зобов’язання.
Окрім того, аналогічною нормою щодо відсутності підстав для припинення права застави (іпотеки) у зв’язку з ліквідацією юридичної особи-боржника доповнено статтю 593 Цивільного кодексу, проте з деякими особливостями, що полягають у тому, що заставодержатель до ліквідації боржника-юридичної особи повинен реалізувати своє право щодо звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) шляхом або подачі позову, або шляхом пред’явлення вимоги.
2. Особи, які поручились за виконання боржником одного і того ж самого зобов’язання за різними договорами поруки, відповідають перед кредитором солідарно
Законодавець змінює правила солідарної відповідальності поручителів.
Відповідно до чинної редакції частини третьої статті 554 Цивільного кодексу особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Відповідно до практики застосування вказаної норми судами особи, які поручились за одне і те саме зобов’язання, але за різними договорами поруки, не визнавались солідарними боржниками між собою. Відтак, солідарність зобов’язань в такому випадку діяла лише між боржником та поручителем, а поручителі між собою солідарними боржниками не були.
Зокрема, в постанові Верховного Суду від 30.05.2018 р. у справі № 686/17618/15 Суд вказав, що «норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого, у разі укладення між ними кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов'язання між ними не виникає солідарної відповідальності між собою». Таку ж позицію висловив Верховний суд України у постанові від 01.07.2015 р. у справі № 6-745цс15.
Такий підхід на практиці створював проблеми для юристів щодо правильного формулювання позовних вимог про стягнення боргів солідарно з боржника та кожного поручителя окремо. Наприклад, якщо основне зобов’язання забезпечувалося п’ятьма договорами поруки, то з метою збереження солідарної відповідальності між боржником та кожним поручителем, доводилося заявляти позовні вимоги про солідарне стягнення боргу з боржника та кожного поручителя окремо. Така «конструкція» виглядала як стягнення одного й того ж боргу п’ять разів з боржника, а потім призводила до відкриття п’яти виконавчих проваджень за одним боргом.
У новій редакції частини третьої статті 554 Цивільного кодексу законодавець запроваджує інший підхід – немає значення, скільки договорів поруки укладено (один багатосторонній чи декілька двосторонніх), поручителі відповідають перед кредитором солідарно із боржником та солідарно між собою.
Таким чином, законодавець поширив солідарність зобов’язання не тільки на відносини між боржником та поручителем, а й на відносини між поручителями. Як наслідок, стягнення боргу у наведеному прикладі (з боржника та п’яти поручителів одночасно) можливо буде шляхом формулювання однієї позовної вимоги про стягнення боргу з усіх солідарно, що підлягатиме виконанню у межах одного, а не п’яти виконавчих проваджень.
3. У разі збільшення розміру зобов’язання боржника без згоди поручителя, порука не припиняється
Відповідно до частини першої статті 559 Цивільного кодексу (у чинній редакції) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
Вказана норма на практиці часто використовувалася поручителями як підстава для визнання поруки припиненою у разі, якщо кредитор «забував» укласти із поручителем додаткову угоду до договору поруки одночасно із внесенням змін до основного договору (в частині збільшення обсягу відповідальності боржника).
Новою редакцією частини першої статті 559 Цивільного кодексу передбачено, що у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності боржника, такий поручитель несе відповідальність за порушення зобов’язання боржником в обсязі, що існував до такої зміни зобов’язання.
Таким чином, якщо раніше у разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя порука припинялася, то відтепер - залишатиметься чинною, але в попередньому обсязі, тобто обсяг відповідальності боржника та поручителя буде різним (умовно зобов’язання поручителя будуть меншими).
Але за яким зобов’язанням в такому випадку боржник та поручитель будуть відповідати солідарно? Можемо припустити, що в обсязі первинного основного зобов’язання, за яке поручився поручитель. Наприклад, боржник винен 1 млн. грн., а поручитель 0.9 млн. грн., бо відповідає в обсязі, що існував до зміни зобов’язання. Відтак, солідарним буде зобов’язання на 0.9 млн. грн., а по іншій частині (0.1 млн. грн.) боржник відповідатиме самостійно.
Вказані зміни є цілком логічними (поручитель відповідає в обсязі зобов’язання, за яке поручився, незалежно від подальших змін основного зобов’язання) та мають забезпечити дієвість поруки як заходу забезпечення зобов’язань.
4. Порука припиняється повним виконанням основного зобов’язання або якщо кредитор протягом строку загальної позовної давності не пред’явить позову до поручителя
Частина четверта статті 559 чинної редакції Цивільного кодексу містить норму, яка на практиці мала неоднакове застосування: «…порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом».
Неоднозначність розуміння на практиці мало поняття «пред’явити вимогу»: пред’явити письмову вимогу до поручителя чи пред’явити позов до поручителя?
Так, у постановах Вищого господарського суду України від 21.01.2015 р. у справі № 910/9381/14 та від 18.06.2015 р. у справі № 910/24463/14 суд вказав, що «положеннями частини 4 статті 559 Цивільного кодексу передбачено припинення поруки в разі непред'явлення кредитором протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання саме вимоги до поручителя, а не позову, як помилково вважає позивач».
Проте як старий, так і новий Верховний Суд, вказуючи на неоднакове застосування судами вищих інстанцій частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу, сформували іншу позицію: «словосполучення «пред'явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців … слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя» (постанови Верховного Суду України від 20.04.2016 р. у справі № 6-2662цс15, від 07.09.2016 у справі №6-691цс16, від 06.09.2017 у справі №6-623цс17, від 01.11.2017 у справі №6-2615цс16 та постанови Верховного Суду від 06.03.2018 у справі №910/1408/15-г, від 27.03.2018 р. у справі № 926/2153/16).
Вирішуючи дану проблему, законодавець конкретизував частину четверту статті 559 Цивільного кодексу та встановив: якщо у договорі поруки не встановлено строк поруки, то порука припиняється повним виконанням основного зобов’язання або якщо кредитор протягом трьох років від дня настання строку (терміну) виконання основного зобов’язання не пред’явить позову до поручителя. Так само, якщо строк (термін) виконання основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом трьох років від дня укладення договору поруки.
Відтак, законодавець не лише збільшив строк для пред’явлення вимоги (позову) до поручителя (з 6 місяців до 3 років), а й встановив конкретний спосіб реалізації вимоги до поручителя (шляхом подання саме позову). Сподіваємося вказані зміни поставлять крапку у неоднаковому розумінні та застосуванні відповідних норм.
5. Реконструкція предмета іпотеки не припиняє іпотеку, а реконструйований об’єкт залишається предметом іпотеки
Чинною редакцією Закону України «Про іпотеку» прямо не врегульовано питання, чи є іпотека чинною, якщо предмет іпотеки був реконструйований (змінилася його конфігурація та технічні характеристики). Це давало змогу недобросовісним іпотекодавцям «виводити» з-під іпотеки та обтяження нерухоме майно шляхом його перебудови, добудови (реконструкції), внаслідок чого змінювалися технічні характеристики об’єкта нерухомості, а на «новоутворений» об’єкт оформлювались нові технічні і правовстановлюючі документи.
Разом з тим, суди в більшості подібних випадків займали сторону кредиторів (іпотекодержателів), вказуючи, що «незалежно від того, чи перейшло право власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи та чи були внесені зміни до договору іпотеки у зв’язку перебудуванням, добудовою тощо предмета іпотеки чи ні, іпотека є дійсною для нового власника майна та поширюється й на таку реконструкцію. При цьому новоствореним об’єктом нерухомості може вважатись виключно такий, що був створений без прив’язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Тобто, неможливо визнати новоствореним нерухомим майном об’єкт нерухомого майна, що являє собою вже існуючий об’єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами» (ухвали ВССУ від 24.04.2013р. у справі № 6-51828св12, від 25.12.2013 р. у справі № 6-47128св13, від 08.10.2014 р. у справі № 6-19140св14). Таку ж позицію підтримав Верховний Суд України у постанові від 06.07.2016 р. у справі № 6-1213цс16 та новий Верховний Суд у постанові від 18.04.2018 р. у справі № 910/4650/17.
Реагуючи на подібну «творчість» недобросовісних іпотекодавців, законодавець вирішив закріпити у статті 5 Закону України «Про іпотеку» норму, якою прямо встановив, що у разі, якщо іпотекодавцем предмет іпотеки було реконструйовано або щодо нього було проведено самочинне будівництво, всі реконструйовані та новостворені об’єкти вважаються предметом іпотеки.
Вказана норма повинна вирішити проблему із зловживаннями, пов’язаними із реконструкцією іпотечного майна.
6. Звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудового порядку не позбавляє кредитора права стягнути непогашену заборгованість
Чинна редакція статті 36 Закону України «Про іпотеку» містить досить дивну та неоднозначну норму, яка передбачає, що після завершення позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними. Аналіз даної норми дозволяє робити висновок, що у разі, якщо одного предмета іпотеки, на яке звернено стягнення у позасудовому порядку, недостатньо для задоволення вимог іпотекодержателя, а основне зобов’язання забезпечене декількома іпотеками, іпотекодержатель позбавляється права реалізувати своє право на звернення стягнення на інші предмети іпотеки в силу прямої вказівки Закону.
Як бачимо, вказана норма суперечить загальним принципам цивільного права, зокрема, принципам справедливості, добросовісності та розумності, а також загальним нормам щодо виконання зобов’язань належним чином. Іншими словами, якщо борг 10 млн. грн. забезпечується п’ятьма іпотеками, а вартість кожного предмета іпотеки – по 2 млн. грн., то чи є розумним та справедливим, що звернення стягнення у позасудовому порядку на один предмет іпотеки вартістю 2 млн. грн. припиняє (погашає) зобов’язання на 8 млн. грн., що залишилися невиконаними?
Окрім того, аналіз судової практики, в тому числі і практики нового Верховного Суду, вказує на неоднозначність у застосуванні даної норми: суди, в силу прямої вказівки Закону (частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку»), у подібних ситуаціях визнають припиненим основне зобов’язання, навіть якщо іпотечне майно, на яке звернено стягнення в позасудовому порядку, не покриває заборгованість боржника в повному обсязі (постанови Верховного Суду від 19.04.2018 р. у справі № 910/9508/17, Вищого господарського суду України від 20.12.2016 р. у справі № 914/3604/15, від 02.10.2017 р. у справі № 908/02517/16).
Разом з тим, Верховний Суд у постанові від 11.04.2018 р. у справі № 761/17280/16-ц сформував іншу правову позицію: «зобов'язання за договором позики не припинилося в силу його невиконання, а вартості набутого позикодавцем у власність предмета іпотеки не вистачило на погашення боргу у повному обсязі, тому кредитор за приписами статті 591 ЦК України та частини сьомої статті 47 Закону України «Про іпотеку», має право на стягнення суми, що не вистачає для погашення цієї заборгованості».
Тому, законодавець, враховуючи неоднозначність судової практики щодо даного питання, вніс відповідні зміни до статті 5 Закону України «Про іпотеку», якими встановив: якщо вимоги іпотекодержателя забезпечені декількома предметами іпотеки (декількома договорами іпотеки), а позасудове звернення стягнення відбувається за рахунок окремого предмета іпотеки, іпотекодержатель має право вимагати виконання зобов’язання боржником та / або іпотекодавцем в частині, що залишилась невиконаною.
Разом з тим, незважаючи на внесення змін до статті 5 даного Закону, законодавець «забув» внести зміни до статті 36 Закону України «Про іпотеку», що створює правову колізію та залишає проблему невирішеною. Як бачимо, прийняті зміни у цій частині не є системними та викладену проблему лише ускладнюють, а не вирішують.
7. Іпотекодержатель зобов’язаний звільнити іпотечне майно від обтяжень протягом 14 днів з дня повного погашення заборгованості
Станом на сьогодні законодавство не встановлює строку, протягом якого кредитор (іпотекодержатель) повинен зняти обтяження з предмету іпотеки, якщо основне зобов’язання повністю виконане боржником. Це давало підстави для зловживань з боку кредиторів (іпотекодержателів), які, вчасно не знімаючи обтяження на іпотечне майно, перешкоджали власнику предмета іпотеки у розпорядженні цим майном (наприклад, через неможливість продажу майна до зняття обтяження).
Закон про внесення змін доповнює статтю 4 Закону України «Про іпотеку» нормою, відповідно до якої іпотекодержатель повинен звільнити іпотечне майно від накладених ним обтяжень не пізніше ніж через 14 днів з дня повного погашення заборгованості шляхом внесення відповідних змін до державних реєстрів, в яких обліковувалось таке обтяження.
На жаль, аналогічну норму не було внесено до Закону України «Про заставу» або Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», щоб привести до «єдиного знаменника» правове регулювання суміжних правових інститутів (застави та іпотеки).
Отже, як бачимо, Закон про відновлення кредитування хоча і вирішує деякі проблеми, пов’язані із забезпеченням стягнення боргів та дієвістю поруки, застави та іпотеки, однак через недоліки законодавчої техніки вносить несистемні зміни до законодавства, які можуть поглибити деякі із наявних проблем у правозастосуванні. Враховуючи це, сподіваємося на подальше удосконалення правового регулювання сфери кредитування та забезпечення зобов’язань.
Опубліковано: "Юридична Газета", №35, 28 серпня 2018 р.
Автори: Юрій Колос, Аліна Подолєва