Ви пригадуєте, коли останній раз в дифамаційних спорах сталася істотна зміна? Точно можу назвати березень 2014 р., коли скасували презумпцію добропорядності (ч.3 ст. 277 Цивільного кодексу України (ЦКУ) – будь-яка негативна інформація апріорі є недостовірною).
Здається, знайшовся претендент на звання «тихого перевороту» у цій сфері. Уявімо власника веб-сайту без статусу друкованого ЗМІ, або як їх називають – інтернет-видання. Ледь не в кожній публікації є посилання на матеріали, що розміщені на інших веб-сайтах (які також не є друкованим ЗМІ). Це означає, що посилання на такі першоджерела не рятує від обов’язку перевіряти достовірність.
З одного боку, фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності (ч. 2 ст. 302 ЦКУ). Якщо інформація отримана з офіційних джерел, особа не зобов'язана перевіряти її достовірність, але має робити посилання на таке джерело. Та спробуйте переконати суд, що зміст будь-якого веб-сайту є офіційним джерелом.
З іншого боку, журналіст друкованого ЗМІ не відповідає за публікацію недостовірної інформації, якщо це дослівне відтворення матеріалів, опублікованих іншим друкованим ЗМІ з посиланням на нього (ст. 42 Закону України «Про друковані ЗМІ»). Касаційний цивільний суд у постанові від 13.02.2019 р. у справі 439/1469/15 констатував очевидне: якщо недостовірна інформація розміщена в Інтернеті на ресурсі, зареєстрованому як ЗМІ, суди мають керуватися нормами, які регулюють діяльність ЗМІ.
Уявіть, що суд прирівняє будь який веб-сайт до друкованого ЗМІ. Скажете – неможливо? Тоді читайте далі.
Інтернет-видання визнали ЗМІ, але не друкованим
Ідея прирівняти веб-сайт до ЗМІ повністю озвучена у постанові Касаційного господарського суду (КГС) від 21.11.2019 р. у справі 927/791/18. Хоча колегія передала справу на новий розгляд, у п. 5.10 вказала: «інформація, яка поширюється через мережу Інтернет, орієнтована на необмежене коло осіб, відповідно є масовою інформацією».
Суд процитував ст. 22 Закону України «Про інформацію»: масовою є інформація, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб. Засобами масової інформації є засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації». Важко знайти веб-сайт, який не містить друкованої чи візуальної інформації, чи не так?
Нарешті касація зробила ключовий висновок: «Інтернет-видання (веб-сайт) є засобом, призначеним для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації, а відтак є засобом масової інформації».
Дивно, але КГС вказав, що термін «засіб масової інформації» є ширшим, аніж термін «друкований засіб масової інформації», тому їх не можна розглядати як тотожні. Це виключає можливість застосування до спірних правовідносин ЗУ «Про друковані ЗМІ».
Отже, сайт не може користуватися перевагою друкованого ЗМІ?
Справа 927/791/18 знову дійшла до КГС, який 18.03.2021 р. відтворив висновок – веб-сайт є ЗМІ. Фразу про неможливість застосувати ЗУ «Про друковані ЗМІ» до веб-сайту касація не повторила.
Такий підхід КГС повторив у постанові від 21.01.2021 р. у справі 914/371/19. Важлива обставина, яка була предметом доказування: чи поширив відповідач інформацію з посиланням на першоджерело шляхом використання гіперпосилань?
Що це означає для веб-сайтів, які не є зареєстрованим друкованим ЗМІ?
З одного боку, частина професійного обов’язку журналіста – перевіряти достовірність. ЄСПЛ у рішенні від 04.10.2016 р. у справі «Дорота Каня проти Польщі № 2» сказав, що ЗМІ мають обов`язок перевіряти інформацію, що є потенційно дифамаційною стосовно осіб.
Наявність підстав для звільнення від обов’язку залежить від того, наскільки ЗМІ може вважати джерела, на яких базуються твердження, надійними. Це залежить від авторитетності джерела та ступеню дослідження журналістом питання, а також збалансованості подання інформації (постанова КЦС від 10.02.2021 р. у справі № 753/338/19).
З іншого боку, суд же не може автоматично перетворити будь-який сайт на ЗМІ, правда? Втім, якщо суд вирішив прирівняти веб-сайт до ЗМІ, було б справедливо дати автору такі ж права, як і журналісту друкованого ЗМІ. Якщо в публікації є посилання на матеріал з будь-якого веб-сайту, то лінк на нього звільняє автора від відповідальності.
Як тут не згадати справу «Редакція газети «Правое дело» і Штекель проти України» 2011 р., де ЄСПЛ зауважив, що підходи, які регулюють відтворення матеріалу з друкованих ЗМІ та Інтернету, відрізняються. Останній має коригуватися з урахуванням притаманних цій технології рис, щоб забезпечити захист прав і свобод. Проте, відповідно до позиції національних судів, такий імунітет журналістів не поширюється на відтворення матеріалу з Інтернет-джерел, які не зареєстровані.
За 10 років журналісти так і не отримали норму, яка б звільнила їх від відповідальності за використання інформації з веб-сайтів, які не є друкованими ЗМІ.
Чи справедливо вимагати від будь-якого автора на будь-якому сайті перевірки фактів та збалансованості такого ж рівня як від журналіста? А якщо не вимагати, то чи справедливо звільняти від відповідальності на підставі посилання на інший ресурс, де також ніхто не зобов’язаний перевіряти інформацію?
Може насправді це питання про обмеження свободи слова, яку має будь який учасник суспільства? Наразі у мене немає правильної відповіді, тому запрошую до дискусії.