Справи сімейні (випуск 10)

07 жовтня 2021 року до Верховної Ради України надійшов Проєкт Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо вирішення батьками питань тимчасового виїзду дітей за межі України» № 6146 (надалі також – «Законопроєкт»). Мета Законопроєкту полягає у гарантуванні можливості кожного з батьків надати згоду на тимчасовий виїзд дитини за межі України. Зокрема, основні зміни передбачають:

- чітке визначення віку дитини, для виїзду за кордон якої може вимагатися згода другого з батьків, – 16 років;

- зменшення розміру заборгованості зі сплати аліментів, який надає право виїхати без згоди другого з батьків, до 3 (!) місяців;

- закріплення обов’язку повідомити другого з батьків рекомендованим чи цінним листом про виїзд дитини за кордон не пізніше 10 днів у разі виїзду на строк не більше 1 місяця за наявності рішення суду чи висновку органу опіки та піклування про визначення місця проживання дитини із батьком/матір’ю, що супроводжує;

- визначення максимального строку дії згоди на виїзд дитини за кордон – 3 роки;

- введення альтернативи нотаріальному посвідченню згоди на виїзд – самостійне внесення згоди батьком/матір'ю до Державного реєстру актів цивільного стану громадян через Єдиний державний веб-портал електронних послуг (відомості про нотаріально посвідчену згоду також підлягають внесенню до даного реєстру);

- деталізація процедури отримання згоди на виїзд дитини за кордон: батько/матір можуть звернутися до суду, якщо протягом 10 днів із дати їх звернення другий із батьків не надав згоду на тимчасовий виїзд або якщо надав письмову відмову із зазначенням причин ненадання.

07 жовтня 2021 року у Верховній Раді України зареєстровано Проєкт Закону «Про внесення змін до статті 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за порушення обов'язку інформування про тимчасовий виїзд дитини за межі України» № 6147 (надалі також – «Законопроєкт»). Зокрема, Законопроєкт передбачає введення адміністративної відповідальності за порушення строку перебування дитини за кордоном, що визначений не лише законом, але і рішенням суду, згодою обох чи одного з батьків. Крім того, той із батьків, що неналежним чином проінформував другого з батьків про тимчасовий виїзд дитини за межі України, підлягатиме адміністративній відповідальності у вигляді штрафу 50-150 н.м.д.г.

Подібне посилення відповідальності має сприяти належному виконанню обов’язку батька/матері щодо інформування про тимчасовий виїзд дитини за кордон та кращому захисту прав усіх сторін.

07 жовтня 2021 року до Верховної Ради України надійшов Проєкт Закону «Про внесення зміни до Закону України про приєднання України до Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей» № 6145 (надалі також – «Законопроєкт»). Так, законопроєкт передбачає, що з 01 січня 2022 року повноваження Центрального органу за Конвенцією виконуватиме Національна соціальна сервісна служба України. Відповідно, саме на неї покладатиметься відповідальність за отримання та передачу запитів центральних органів іноземних держав щодо інформації про становище та умови проживання дитини, вжиття заходів для захисту її особи чи майна, надання допомоги у встановленні її місцеперебування чи повідомлення про небезпеку для неї. Мета подібних змін полягає в оптимізації механізму забезпечення найкращих інтересів дитини та уникненні виконання Міністерством юстиції України невластивих йому функцій.

18 жовтня 2021 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 607/2394/20, у якій зробив висновок, що подання позову другим із подружжя про зняття арешту, накладеного на спільне майно, не завжди свідчить про зловживання правом. Так, за загальним правилом, за зобов’язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно та на виділену в натурі частку у праві спільної сумісної власності подружжя. Крім того, можливе накладення стягнення на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо суд встановить, що 1) договір укладено чоловіком/ дружиною в інтересах сім’ї та 2) грошові кошти, одержані за договором, використано на її потреби. За відсутності доказів на підтвердження цих двох умов накладення арешту на все спільне сумісне майно, включно з часткою другого з подружжя у відповідному майні, є порушенням його/її прав як співвласника.

06 жовтня 2021 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 484/3096/19, у якій нагадав, що укладаючи удаваний правочин сторони прагнуть приховати істинний характер відносин та уникнути небажаних для себе цивільних, податкових чи інших правових наслідків. У даній справі чоловік з метою набуття майна в особисту приватну власність та уникнення майбутнього поділу майна між подружжям отримав у власність будинок на підставі договору дарування. Суд встановив, що сторони договору дарування такого цінного майна до його укладення не були знайомі, крім того відбулася фактична передача коштів подружжя на оплату будинку. Саме тому, оскільки волевиявлення сторін не відповідало їх внутрішній волі, удаваний договір дарування було визнано договором купівлі-продажу та здійснено поділ майна подружжя.

06 жовтня 2021 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 755/14176/18, у якій зауважив, що жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити батьківство чоловіка та пред’явити позов про виключення відомостей про нього як батька дитини з актового запису про народження дитини. У той же час, подібна вимога матері може бути задоволена лише у разі подання іншою особою заяви про визнання батьківства. Виключення запису про (колишнього) чоловіка як батька дитини без подання іншою особою відповідної заяви суперечить вимогам сімейного законодавства та інтересам самої дитини, навіть незважаючи на фактичну відсутність біологічного споріднення (колишнього) чоловіка з дитиною. Верховний Суд визнав необґрунтованими посилання на те, що наявність батьківських прав у небіологічного батька порушує права матері дитини, оскільки визначальне значення мають саме інтереси дитини.

20 жовтня 2021 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 759/19709/18, у якій повторно відмітив, що майно, внесене чоловіком/дружиною - учасником товариства до статутного капіталу цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю товариства, а право другого з подружжя на спільні кошти/майно трансформується в 1) право вимоги на виплату половину вартості внеску в разі поділу майна подружжя або 2) право вимоги половини отриманого доходу від діяльності товариства. При цьому, визначальним є факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання. У даній справі, суд визнав за позивачем право на компенсацію 1/2 частки внесків до статутного капіталу товариств, оскільки їх реєстрація та внесення статутних внесків відбулася в період проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, а отже частки у статутному капіталі товариств були сформовані за рахунок спільних коштів.

13 жовтня 2021 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 522/2593/19 щодо визначення способу участі батька у вихованні дитини. Зокрема, необхідно враховувати як принцип рівності прав батьків, так і принцип забезпечення найважливіших інтересів дитини. Наприклад, відсутність спілкування дитини з батьком, що проживає окремо, та перешкоджання його участі у її вихованні не відповідає інтересам як дитини, так і батька. На додаток, Верховний Суд зауважив, що про створення перешкод у спілкуванні з дитиною можуть свідчити наявний конфлікт між батьками, звернення до органу опіки та піклування, до суду, а також до правоохоронних органів.

20 жовтня 2021 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 565/1362/19, у якій підкреслив, що спільною сумісною власністю подружжя, яке підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна (крім тих, що вилучені з цивільного обігу), незалежно від того, що воно набуте за час шлюбу на ім’я одного із подружжя, чи того, що чоловік/дружина не мали з поважної причини самостійного доходу. Відповідно, кошти на вкладному (депозитному) рахунку в банку, що був відкритий одним із подружжя під час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю в рівних долях; визнання таких коштів особистою приватною власністю чоловіка чи дружини потребує доведення.

05 жовтня 2021 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 755/16464/20, у якій нагадав про створення договором, укладеним дружиною/чоловіком, обов’язків і для другого з подружжя за умови, що як укладення договору, так і використання майна відбулися в інтересах сім’ї. Відповідно, праву власності другого з подружжя на 1/2 квартири, придбаної чоловіком/дружиною за позичені кошти, кореспондується боргове зобов`язання – повернути грошову суму, яка позичалася. При цьому, посилання на те, що кредит погашався одним із подружжя після припинення шлюбних відносин не має правового значення, оскільки вирішальним є факт отримання сторонами кредитних коштів на придбання спірного нерухомого майна саме у період їх перебування у шлюбі. Саме тому, якщо чоловік/дружина після припинення фактичних шлюбних відносин за особисті кошти погасили боргові зобов’язання, у них виникає право на відшкодування другим із подружжя 1/2 виплачених коштів.

04 жовтня 2021 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 686/16902/20, у якій зауважив, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на тих осіб, які не виконують батьківських обов’язків, та допускається лише за наявності винної поведінки батьків, яку неможливо змінити у кращу сторону, адже саме по собі позбавлення батьківських прав вже несе негативний вплив на свідомість дитини. У той же час, законодавство передбачає, що батьківські права – у т.ч. права на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують – надані батькам до досягнення дитиною повноліття. Відповідно, не допускається позбавлення батьківських прав відносно особи, що втратила свій статус дитини із досягненням 18 років.

12 жовтня 2021 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 742/1034/19 та підтвердив право заповідача в будь-який час скласти новий заповіт. При цьому, кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Верховний Суд зауважив, що єдиними винятками, коли чинність попереднього заповіту відновлюється, є визнання нового заповіту недійсним внаслідок 1) вчинення заповідачем у момент, коли він не усвідомлював значення своїх дій та/або не міг керувати ними; або 2) вчинення нового заповіту під впливом насильства. Такі винятки пов’язані з відсутністю волі спадкодавця на складання нового заповіту, а отже – із презумпцією волі на збереження чинними умов попереднього заповіту.

06 жовтня 2021 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 702/61/20 про визнання права власності в порядку спадкування. Зокрема, Верховний Суд відмітив, що зверненню до суду з відповідним позовом в обов’язковому порядку має передувати вирішення питання про видачу нотаріусом чи особою, уповноваженою вчиняти нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину та, відповідно, отримання відмови. Разом з тим, лист-відповідь нотаріуса на усне звернення спадкоємця щодо роз’яснення порядку отримання свідоцтва про право на спадщину не свідчить про відмову у видачі такого свідоцтва. Таким чином, якщо спадкоємець не надає належні та достовірні докази, що підтверджують факт попереднього звернення до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, суд відмовляє у задоволенні позову, адже недоведеним є порушення його інтересів.

18 жовтня 2021 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 391/462/20, у якій наголосив на тому, що суд може усунути від спадкування спадкоємця, лише якщо він ухилявся від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. При цьому, ухилення пов’язане із винною поведінкою спадкоємця, що усвідомлював свій обов’язок забезпечити підтримку, мав можливість його виконувати, але не вчиняв необхідних дій. Зокрема, доведенню підлягає одночасне існування таких умов: 1) умисне ухилення спадкоємця від надання допомоги спадкодавцеві при наявності у нього матеріальної та фізичної можливості її надання; 2) перебування спадкодавця у безпорадному стані (неспроможність самостійно забезпечити умови свого життя); та 3) потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. А за доведеності цих умов суд може усунути від спадкування навіть тих спадкоємців, які мають право на обов`язкову частку у спадщині або на користь яких зроблено заповідальний відказ.

20 жовтня 2021 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 405/7111/19-ц, у якій вчергове нагадав, що єдиною підставою для визначення додаткового строку для прийняття спадщини є наявність поважних причин пропуску законодавчо визначеного строку, пов’язаних з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчасне подання заяви про прийняття спадкового майна. Верховний Суд зауважив, що оцінка поважності причин пропуску строку перш за все повинна стосуватися періоду від моменту відкриття спадщини до спливу шестимісячного строку: саме протягом цього періоду мають існувати вказані перешкоди. Інші ж періоди досліджуються, якщо такі перешкоди почали існувати протягом шестимісячного строку та тривали до моменту звернення до нотаріуса або до суду. Крім того, сам по собі факт перебування на лікуванні в закладі охорони здоров’я не може вважатися безумовною підставою для визначення додаткового строку – важливими є тривалість стаціонарного лікування та ступінь захворювання.

06 жовтня 2021 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 336/1136/19, у якій зауважив, що співвласник має право на поділ, а також виділ частки у спільній частковій власності. Натомість, безпідставними є вимоги одного зі спадкоємців щодо збільшення своєї частки за рахунок передачі інших належних часток в успадкованому майні іншим співвласникам, адже це по суті є примусовим обміном і суперечить законодавству України. Так само, посилання на той факт, що наявність багатьох співвласників утруднює користування спільним майном, не може бути підставою для припинення їх часток у майні, отриманому в порядку спадкування. Такий спосіб захисту прав позбавляє інших співвласників без їхньої згоди права власності на належне їм майно та не враховує принцип дотримання балансу інтересів сторін, які також зацікавлені зберегти у власності більш вартісне майно.