07 листопада 2019 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування». Цим законом було скорочено чисельність суддів Верховного Суду до 100 осіб, зменшено розмір їх посадових окладів, запроваджено новий порядок формування ВККС, передбачено створення Вищою радою правосуддя комісії з питань доброчесності та етики.
Втім, такі зміни очевидно не є останніми у реформуванні правосуддя.
Так, 15 жовтня 2019 року на розгляд Верховної Ради подано проєкт закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення можливостей самопредставництва органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб незалежно від порядку їх створення в суді» (реєстраційний номер 2261).
Законопроєкт пропонує розширити перелік осіб, які можуть здійснювати самопредставництво юридичних осіб в суді, а саме надати таку можливість не тільки керівникам, членам виконавчих органів юридичної особи, але й іншим уповноваженим особам відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) тощо.
Розглянемо, наскільки такі зміни є виправданими, зокрема, чи відповідають такі зміни теорії цивільного права та положенням Конституції України щодо адвокатської монополії.
Що таке самопредставництво?
Законодавство України надає можливість особі як особисто звертатися до суду, представляти свої інтереси самостійно та діяти від власного імені, так і вчиняти відповідні дії через свого представника.
Самостійна участь особи від власного імені у судовому процесі є самопредставництвом.
На відміну від фізичної особи, яка може здійснювати будь-які дії, в тому числі і процесуальні, безпосередньо, юридична особа відповідно до ч. 1 ст. 92 ЦК України набуває цивільні права та обов'язки і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. До таких органів належать правління, загальні збори, виконавчий орган (одноосібний чи колегіальний), наглядова рада, в залежності від організаційно-правової форми юридичної особи.
Таким чином, самопредставництво у судовому процесі здійснюється юридичною особою через свої органи, а саме через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (ч. 3 ст. 56 ГПК України, ч. 3 ст. 58 ЦПК України, ч. 3 ст. 55 КАС України).
Чим самопредставництво відрізняється від представництва?
Відповідно до ч. 1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Цивільний кодекс розрізняє представництво за законом та за довіреністю.
Представництво за довіреністю, у свою чергу, відповідно до ст. 244 ЦК України може ґрунтуватися на договорі або на акті органу юридичної особи.
Відповідно до ст. 62 ЦПК України, ст. 60 ГПК України, ст. 59 КАС України повноваження представника юридичної особи підтверджуються довіреністю такої особи, що видана за підписом (електронним цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами або ордером.
Враховуючи вказане, працівник, який представляє інтереси юридичної особи в суді за довіреністю є представником, а на відповідні відносини, що виникають між ним та юридичною особою не поширюється дія інституту самопредставництва.
Вказаний висновок підтверджується практикою Верховного Суду. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду за результатом розгляду справи № 910/23346/16 дійшла висновку, що особи, які представляють юридичну особу за довіреністю і виконують процесуальні дії на підставі наданих їм довіреністю повноважень, виступають від імені цієї особи як довірителі, а не в порядку самопредставництва.
Змішування понять
Як вказано вище, законопроєкт суттєво розширює перелік осіб, які мають право представляти юридичну особу в суді, а саме: «юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) тощо (самопредставництво юридичної особи), або через представника».
На відміну від чинної редакції, яка дозволяє здійснювати самопредставництво лише керівнику та членам виконавчого органу, проєкт поширює це право фактично на будь-яку особу, яка уповноважена діяти від імені юридичної особи на підставі певного документа.
По-перше, це суперечить загальним нормам цивільного права, відповідно до яких юридична особа у порядку самопредставництва діє через свої органи на підставі статутних документів або закону, а не через інших осіб, зокрема, працівників, які діють на підставі трудового договору (контракту). Працівник може представити інтереси юридичної особи лише на підставі довіреності, а отже в межах відносин представництва.
По-друге, виходячи із наведеного формулювання норми, юридична особа може уповноважити будь-яку особу на підставі довіреності представляти юридичну особу в суді і вважати це самопредставництвом, а не представництвом. Вказана ситуація можлива внаслідок того, що норма у законопроєкті не містить ані вичерпного переліку осіб («іншу особу»), ані вичерпний перелік документів, на підставі яких здійснюється самопредставництво («тощо»).
Наведений приклад ілюструє недосконалість запропонованої норми та можливе змішування понять «самопредставництва» та «представництва» юридичної особи. Якщо відкинути теоретичну складову проблеми, то на практиці застосування вказаної норми створюватиме колізії, оскільки даватиме можливість ігнорувати «адвокатську монополію» і відповідні норми Конституції України, призначаючи представниками юридичних осіб в суді сторонніх осіб (не працівників) на підставі довіреності в порядку «самопредставництва».
Висновок або що з цим робити?
На наше переконання, зміни до процесуальних кодексів стосовно зміни правил представництва юридичних осіб у суді повинні вноситися системно із вирішенням ініціативи про скасування адвокатської монополії, оскільки обидва питання нерозривно пов’язані між собою. Недопустимою є ситуація, коли норми Конституції України передбачають «адвокатську монополію» на представництво інтересів фізичних та юридичних осіб у суді, а процесуальні кодекси містять норми, які нівелюють відповідні положення Конституції, через безпідставне розширення поняття «самопредставництво юридичної особи».
Враховуючи те, що процедура внесення змін до Конституції України стосовно скасування адвокатської монополії вже розпочата і отримано відповідний позитивний висновок Конституційного Суду України, актуальність законопроєкту 2261 викликає багато запитань. Адже, в умовах відсутності адвокатської монополії, для чого надавати право здійснювати самопредставництво фактично всім працівникам юридичної особи? Хіба не достатньо інституту представництва для вирішення цього питання?
Якщо припустити, що законодавець хотів у цілому переглянути інститут самопредставництва юридичної особи, то відповідні зміни не могли обмежуватися лише процесуальними кодексами, а повинні мати системний характер та змінювати в першу чергу цивільне та корпоративне законодавство, а вже потім - процесуальне.
Сподіваємося, що законопроєкт 2261 буде суттєво доопрацьований і не буде прийнятий у розглянутій редакції.
Опубліковано: Юридична газета, 14 листопада 2019 р.