У судовій практиці якийсь час вирішальним було не те, чи порушене право, а те, як позивач сформулював позовну вимогу. Помилка у формулюванні (в обранні «не того» способу захисту) або відступ від попередніх позицій часто перекреслювали навіть обґрунтований позов, а обрання неефективного, на думку суду, способу захисту нерідко визнавалось самостійною підставою для відмови у позові. Відтак у 2018-2020 роках у судовій практиці був сформований підхід, що захист порушеного права повинен здійснюватися в ефективний спосіб, а задоволення позовної вимоги позивача має призводити до дієвого захисту, без необхідності повторного звернення до суду.
В результаті застосування такого підходу, предметом дискусій в суді часто ставав не сам спір про право, не питання наявності порушеного права, а обраний позивачем спосіб захисту.
Як наслідок, на практиці мали місце ситуації, коли позов був належним чином обґрунтований по суті, порушення права було очевидним і встановлене судом, але в позові відмовляли через неправильно обраний позивачем предмет позову. Бувало навіть і таке, що, через обрання неефективного, на думку суду, способу захисту, у позовах відмовляли навіть прокурорам.
Яскравим таким прикладом є, зокрема, одна із ранніх справ Верховного Суду (постанова Великої Палати від 15 вересня 2020 у справі № 469/1044/17 про повернення Коблівській територіальній громаді земельної ділянки, розташованої в межах прибережної захисної смуги Чорного моря), в якій прокурор звернувся до суду з позовом про визнання незаконними та скасування рішень сільської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з незаконного володіння, стверджуючи, що рада протиправно передала земельну ділянку водного фонду у приватну власність нібито із земель сільськогосподарського призначення, а надалі змінила цільове призначення на землі житлової та громадської забудови.
Велика Палата дійшла висновку, що вимога прокурора про витребування земельної ділянки не є належним способом захисту права власника на земельну ділянку водного фонду, а тому суди мали відмовити у задоволенні цієї вимоги. З огляду на це Верховний Суд скасував судові рішення в частині задоволення вимог про визнання недійсним і скасування державного акта і витребування земельної ділянки у кінцевого набувача у власність територіальної громади та в частині цих вимог ухвалив нове рішення про відмову в позові. При цьому Суд у постанові зазначив, що така відмова через обрання неналежного способу захисту не перешкоджає Коблівській сільраді чи прокурору (у разі, якщо сільрада не здійснюватиме чи неналежно здійснюватиме повноваження із захисту права комунальної власності на спірну земельну ділянку водного фонду, допускаючи продовження порушення такого права після набрання чинності цією постановою) заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки її власникові.
Ця справа ілюструє проблемність підходу, за яким обрання неефективного, на думку суду, способу захисту порушеного права є самостійною підставою для відмови у позові. Адже скасувавши законні та обґрунтовані по суті судові рішення через обрання неналежного, на думку суду, способу захисту та відмовивши у позові, Суд, виходячи із власної концепції «ефективного способу захисту», відповідно до якої задоволення позовної вимоги має призводити до дієвого захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду, не вирішив спір та не захистив порушене право громади, незважаючи на те, що порушення права громади було очевидним. Натомість Суд залишив ситуацію, за якої порушення прав громади продовжило надалі тривати, та зумовив необхідність повторного звернення прокурора (звернення ради) до суду з негаторним позовом.
Подібний підхід на практиці призвів до того, що надмірний формалізм почав переважати над змістом, а іноді – й над здоровим глуздом. Судовий процес, замість справедливого вирішення спору, дедалі більше перетворювався на тест з обрання «правильного» способу захисту.
Проте згодом у практиці Верховного Суду почали з’являтися ознаки поступового відходу від цього надто формального підходу. Верховний Суд став відходити від формального підходу та буквального тлумачення позовних вимог і застосовувати більш гнучкий (змістовний) підхід.
Починаючи з 2021 року Велика Палата поступово почала дивитися не лише на те, як буквально сформульовані позовні вимоги, а й на їх зміст. В окремих справах суд почав намагатися зрозуміти фактичну мету позову та з’ясовувати, якого саме результату прагне позивач або прокурор.
Суд, зокрема, став наголошувати, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень та інших матеріалів має бути встановлено, якого саме результату позивач хоче досягти унаслідок вирішення спору. Суд має надати належну інтерпретацію позовним вимогам, а не тлумачити їх лише буквально. При цьому невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови у позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумнівів, а позовні вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту прав.
Ці зміни не були випадковими.
Починаючи з 2021 року Велика Палата у низці справ почала послідовно підкреслювати необхідність оцінювати зміст позовних вимог, а не лише їх форму, стала виходити за межі буквального формулювання позовних вимог, визначати належний спосіб захисту і задовольняти позов (постанови від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20, від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14). Фактично Велика Палата заклала підхід, відповідно до якого вирішальним має бути не буквальне формулювання позовних вимог, а їх реальний зміст і мета звернення до суду.
Пізніше ця позиція отримала подальший розвиток та підтвердження в інших постановах, де суд прямо наголошував на необхідності з’ясовувати фактичну мету позову і надавати позовним вимогам належну інтерпретацію (постанови від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18). Так, зокрема, у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц Велика Палата зазначила, що неточне формулювання позовної вимоги саме по собі не перешкоджає захисту права, якщо із підстав позову та доказів зрозуміло, якого результату прагне позивач.
Водночас у постанові від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 суд прямо зазначив, що у кожній справі має встановлюватися фактична мета позову, а позовним вимогам має надаватися належна інтерпретація, а не буквальне тлумачення. У цій же постанові було повторено і вже добре відому позицію про те, що обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту може бути самостійною підставою для відмови у позові. Фактично ця постанова добре ілюструє перехідний стан судової практики: новий підхід до інтерпретації позовних вимог уже з’явився, але старий підхід до «ефективності способу захисту» ще продовжував діяти.
Остаточно ця тенденція була сформульована у 2025 році, коли Велика Палата прямо зазначила, що невідповідність або неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови у позові, якщо прагнення позивача є зрозумілим, а вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту.
Так, у справі про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, розташованою в межах зони охорони Музею видатних діячів української культури, в історичному ареалі міста Києва, надану для будівництва 16-поверхового офісно-житлового комплексу на вул. Жилянській, 96-А у Голосіївському районі міста Києва (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 липня 2025 року у справі № 910/2389/23), Суд дійшов висновку, що у разі закінчення строку договору оренди та невиконання орендарем обов’язку з повернення земельної ділянки належним та ефективним способом захисту прав орендодавця є зобов’язання орендаря повернути земельну ділянку, яка була предметом договору. У цій постанові Велика Палата прямо вказала, що суд у кожному окремому конкретному випадку має встановити, якого результату прагне досягнути позивач за наслідком розгляду справи, тобто надати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально. При цьому суд підкреслив, що невідповідність або неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови у позові, якщо прагнення позивача є зрозумілим, а заявлені вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту прав.
Таким чином, ця постанова підсумувала попередній розвиток практики та чітко зафіксувала новий підхід. Фактично саме у цьому рішенні підхід до інтерпретації позовних вимог отримав своє найбільш чітке і послідовне формулювання.
Загалом такий підхід виглядає логічним і правильним. Орієнтація має бути в першу чергу на зміст, а не на форму, щоб уникати очевидно несправедливих відмов і робити судовий захист більш реальним. Проте на практиці цей підхід застосовується далеко не завжди. У багатьох випадках суди і далі продовжують діяти за старою логікою, оцінюючи позов передусім формально.
Але складається враження, що новий підхід поки що застосовується не системно, а вибірково.
Якщо в одних справах суди намагаються зрозуміти мету позову – чого (якого результату) прагне позивач та інтерпретують зміст його позовних вимог, то в інших – суди продовжують діяти за старою логікою і відмовляють у позовах лише через неправильно обраний спосіб захисту.
Показовою у цьому контексті є справа № 908/2388/21, у якій прокурор звернувся до суду в інтересах Запорізької міської ради з вимогами про скасування реєстрації права власності на самочинно збудовані об’єкти, визнання недійсними договорів їх відчуження та знесення самочинного будівництва. Земельна ділянка раніше була повернута у комунальну власність, однак будівництво на ній продовжилося, а згодом збудовані приміщення були зареєстровані та перепродані пов’язаним між собою компаніям.
Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позов прокурора. Однак Велика Палата Верховного Суду скасувала ці рішення і відмовила у позові, пославшись, зокрема, на пред’явлення вимоги про знесення самочинного будівництва до неналежного відповідача, а також на неефективність обраних способів захисту.
Проте не всі судді Великої Палати погодились із таким рішенням.
Частина суддів висловила окрему думку, вважаючи, що відмова у задоволенні законної та обґрунтованої позовної вимоги лише через її «неефективність» не ґрунтується на законі і створює ризик порушення права на справедливий суд.
На мою думку, ця справа досить чітко показує, у чому полягає проблема. Вона полягає у тому, що навіть за очевидності самочинного будівництва і незаконності реєстрації права власності на самочинно збудовані об’єкти судовий розгляд зрештою не привів до вирішення спору по суті, а фактично зосередився на оцінці того, наскільки «ефективно» прокурор сформулював позовні вимоги. Тобто вирішальним стало не стільки порушене право громади, скільки форма обраного прокурором способу захисту. Фактично «прокурор з чим прийшов, з тим і пішов».
В окремій думці восьмеро суддів, які не погодилися з рішенням Палати, розкритикували існуючий підхід щодо відмови у позовах через «неефективність» обраного способу захисту, вказали на несправедливість існування такого підходу та, з приводу застосування судом неефективного способу захисту, зазначили таке (наводжу дослівно):
« … 62. Хоча запроваджена Великою Палатою концепція ефективного способу захисту порушених прав очевидно переслідувала благородну мету – забезпечити не лише ефективний захист прав позивача, але й процесуальну економію, запобігаючи зверненню до суду з позовами, що завідомо не призведуть до усунення порушення, однак практична реалізація цієї концепції виявила низку її недоліків.
63. Тому не заперечуючи право Верховного Суду з метою належного розвитку права заявляти, що у певній ситуації той чи інший спосіб захисту може бути більш ефективним, Великій Палаті, тим не менше, варто було відійти від своїх попередніх висновків у частині, яка передбачала можливість відмови в позові через обрання позивачем "неефективного" (по суті – недостатньо ефективного, на думку суду) засобу захисту, оскільки такий підхід фактично встановлює непередбачувані оціночні критерії "ефективності", які нерідко застосовуються судом post factum (тобто такий засіб захисту вперше визнається судовою практикою "неефективним" вже після звернення до суду чи навіть ухвалення рішення судом першої інстанції), обмежуючи, всупереч принципу диспозитивності, фундаментальне право позивача на вибір законного способу захисту і, в кінцевому підсумку, підриває зміст права на судовий захист.
64. Саме від позивача в першу чергу залежить, який із законних способів захисту він вважає ефективним для захисту своїх прав, тоді як критерієм для розмежування належних і неналежних засобів захисту може бути не достатня чи недостатня їх ефективність, а можливість чи неможливість їх застосування в силу закону або договору.
65. У справі "Ейрі проти Ірландії" (рішення від 09.10.1979, заява № 6289/73) ЄСПЛ визнав порушення ст. 6 Конвенції, оскільки заявниця не мала доступу до безкоштовної юридичної допомоги у справі про роздільне проживання з чоловіком, і хоча заявниця мала можливість представляти себе особисто, цього було явно недостатньо для ефективного представництва в суді. При цьому один із аргументів Уряду у справі полягав у тому, що заявниця "все одно не мала б ніякої користі від судової постанови про окреме проживання з чоловіком", у зв’язку з чим ЄСПЛ зазначив: "Суд відхиляє таку аргументацію. Судова постанова про окреме проживання є засобом правового захисту, який передбачений ірландським законодавством, і, як такий, він має бути доступним для будь-якої особи, яка відповідає встановленим ним умовам. Вибір способу правового захисту залежить від самої особи; отже, навіть якщо б пані Ейрі обрала засіб правового захисту, який менше підходить до її особистої ситуації, ніж інші, це не мало б жодного значення" (п. 23).
66. Стаття 16 ЦК гарантує кожній особі "право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу" (ч. 1); визначає перелік допустимих способів захисту, наприклад, визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення тощо (ч. 2) і водночас указує, що суд "може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках" (ч. 3).
67. Положення цієї норми кореспондують з положеннями норм процесуального законодавства.
68. Так, відповідно до статті 5 ГПК і аналогічної статті 5 ЦПК, здійснюючи правосуддя, суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси "у спосіб, визначений законом або договором" (ч. 1), а у випадку, "якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону" (ч. 2).
69. Таким чином передбачені законом способи захисту мають бути доступними позивачеві. Ефективність правового захисту має забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачені національним правом, а не обмежуватися лише одним "найкращим" способом. Відмова у задоволенні законної вимоги лише через її оцінку судом як "неефективної" потенційно створює ризик позбавлення позивача навіть мінімального захисту, на який він міг би розраховувати завдяки обраному ним засобу, навіть якщо він дійсно є "недостатньо ефективним".
70. Ця справа є яскравим прикладом того, що концепція ефективних засобів захисту сьогодні використовується всупереч меті, заради якої вона була сформульована. Зокрема, в цій справі позивач не подавав касаційну скаргу на судові рішення, вважаючи, що права Міськради та територіальної громади ефективно ними захищені. Натомість аргумент щодо неефективності застосованих судом способів захисту заявив відповідач, який явно не переслідував мету якомога ефективніше захистити права позивача. Отже, він використовував цей аргумент виключно як формальну підставу для ухвалення судом касаційної інстанції рішення на його користь.
71. Беручи до уваги наведене вище, Великій Палаті доцільно було відхилити відповідні аргументи скаржника та водночас відступити від своїх попередніх висновків в частини позиції, що обрання позивачем «неефективного» способу захисту може бути самостійною підставою для відмови в задоволенні такої вимоги.
72. Як загальний результат, Великій Палаті варто було касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення – без змін».
Про що це говорить?
Про те, що головна загроза сьогоднішнього правосуддя полягає у вибірковому застосуванні підходів до ефективності та інтерпретації позовних вимог. Питання сьогодні полягає вже не лише в тому, як сформулювати позовні вимоги і який спосіб захисту обрати, а в тому, чи буде суд інтерпретувати їх послідовно, а не вибірково. Відтак проблема не обмежується способом захисту або формулюванням позовних вимог. Проблема – у вибірковості підходів, за якої навіть очевидне порушення права не гарантує його захисту. Бо якщо в одних справах суди намагатимуться зрозуміти реальну мету позову, а в інших – продовжуватимуть керуватися старою логікою і відмовляти у позовах через обрання «неефективного», на їхню думку, способу захисту, то правозастосування стає непередбачуваним. Тоді навіть за наявності очевидного порушення права результат справи може залежати не від суті спору, а від того, який саме підхід до оцінки позовних вимог буде застосований судом у конкретній справі. І йдеться вже не лише про ефективність способу захисту, а про ефективність самого правосуддя.
Автор: Олег Качмар