Чому автор так складно назвав свою статтю? Чому всі хочуть виділитися на фоні інших – і цей туди ж? Чому не можна просто й лаконічно?
Шановні читачі та колеги, обіцяю, що все буде дуже просто і зрозуміло! Питання, яке ми з вами сьогодні розглянемо, насправді стосується і диспозитивності, і імперативності одночасно.
Мова про сплату процентів за користування чужими грошовими коштами. Їх передбачено практично в кожному договорі купівлі-продажу або поставки як санкцію за прострочення виконання грошового зобов'язання. Будь-який продавець (постачальник) вважає своїм "обов'язком" прописати такий захід відповідальності для контрагента, стимулюючи його до належної і своєчасної оплати проданого чи поставленого товару. З іншого боку, кожен такий контрагент заслуговує на справедливий розмір застосованої до нього грошової санкції у разі прострочення оплати товару. Як же знайти золоту середину в цьому питанні? Слід копнути глибше, і повернутись майже на десять років назад – у далекі 2013 – 2014 роки.
Наприкінці 2013 та влітку 2014 року тоді ще Верховний Суд України розглядав дві абсолютно аналогічні справи – № 3-37гс13 і № 3-32гс14 – щодо стягнення заборгованості за договорами поставки. Обидва договори містили однакові пункти щодо сплати процентів за користування чужими грошовими коштами у разі невиконання зобов'язання, а саме в розмірі 0,5 % від вартості невиконаного зобов'язання за кожен день прострочення.
"Ну і що тут такого? – запитаєте ви. – Ми постійно щось таке пишемо".
А суть у тому, що в цих справах Верховний Суд України, керуючись положеннями ст. ст. 536, 625 і 692 ЦК України, висловив правову позицію, що контрагенти мають право змінювати на власний розсуд лише розмір процентів річних, а не спосіб їх обчислення. Пам'ятаєте про диспозитивну імперативність? А тому пункт щодо сплати процентів за користування чужими грошовими коштами за кожен день прострочення за своєю правовою природою є не чим іншим, як пенею, сплату якої регулює інша стаття ЦК України – 549. А оскільки інші пункти цих договорів вже передбачали стягнення пені, то суди зазначили про недопустимість її подвійного стягнення та порушення ст. 61 Конституції України.
Минуло небагато часу, і в травні 2018 року вже новий Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду розглядав справу № 922/2213/17, де йшлося про подібний пункт договору поставки, а саме стягнення з покупця 2 % від суми боргу за кожен день прострочення платежу, що являє собою плату за користування чужими грошовими коштами (відповідно до ст. ст. 536 і 625 ЦК України). Суд уважав такий пункт правомірним і фактично дозволив стягувати в порядку статті 625 ЦК України плату за кожен день неправомірного користування грошовими коштами. Диспозитивна диспозитивність!
І ось настало літо 2020 р. На арені все ті ж аналогічні умови договору поставки: "2 % від суми боргу за кожен день прострочки, що є платою за користування чужими грошовими коштами (згідно зі статтею 536 та частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України". Справу № 922/3578/18 розглядає вже Об'єднана палата Касаційного господарського суду.
І що ж вона вирішила? Об'єднана палата повернулася до механізму циклічності судової практики (нове – це добре забуте старе) і вважала за необхідне відступити від позиції Верховного Суду зразка 2018 р., викладеної у справі № 922/2213/17, та застосувати практику Верховного Суду України 2013 – 2014 рр. Якщо коротко, то вона зазначила, що положення ст. 625 ЦК України дозволяють сторонам на власний розсуд визначати лише розмір процентів саме річних, а не будь-яким іншим способом, передбаченим договором, що обмежує свободу сторін укладати договори, визначаючи іншу методику нарахування процентів за незаконне користування чужими грошовими коштами згідно зі ст. ст. 693, 536, 625 ЦК України. А отже, проценти за користування чужими грошовими коштами, які за умовами договору поставки нараховуються за кожен день прострочення виконання зобов'язання, за своєю правовою природою, ураховуючи спосіб їх обчислення за кожен день прострочення, підпадають під визначення пені.
Тому суд не просто вважав за необхідне застосувати до правовідносин положення Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", обмеживши санкцію подвійною обліковою ставкою Національного банку України, а ще й скоротив до шести місяців строк нарахування такої санкції відповідно до положень ст. 232 ГК України. У сухому підсумку замість майже 700 тис. грн плати за користування чужими грошовими коштами суд присудив на користь позивача 20 тис. грн пені.
Наявність окремої думки суддів за результатами такого розгляду справи лише підливає масла у вогонь. Окремі судді наголошують, що в цій справі слід застосовувати саме практику 2018 р., і не "перекваліфіковувати" замість сторін договору плату за користування чужими грошовими коштами в пеню, а з огляду на те, що 2 % за один день дорівнює 730 % річних, застосувати механізм, визначений ст. 233 ГК України, зменшивши надмірно велику суму штрафних санкцій порівняно зі збитками кредитора.
Що буде далі? Подивимось. Не виключаю, що питання в найближчому майбутньому може бути предметом розгляду на найвищому рівні – у Великій Палаті Верховного Суду. А поки що звертаю увагу на "новий" тренд диспозитивної імперативності й раджу правильно формулювати зміст положень договору про сплату за користування чужими грошовими коштами або відстоювати свої права в суді за вже укладеними договорами з такими "дефектами". Змінювати розмір процентів річних можна, змінювати спосіб обчислення – ні!
Опубліковано: ЛІГА ЗАКОН, 5 листопада 2020 р.