Протягом всього періоду існування людства між батьками виникають суперечки, наслідки яких найчастіше на собі відчувають саме діти. Наведемо приклад ситуації, яку легко уявити в реальному житті: мати після сварки з батьком забирає дитину та їде в іншу країну без його згоди.
Міжнародне викрадення дітей одним із батьків стало ще більш актуальною проблемою у звʼязку з повномаштабною війною в Україні, оскільки держава спростила процедуру перетину державного кордону: під час воєнного стану дитина може перетинати кордон з одним із батьків без згоди іншого, що спричинило значну кількість судових процесів.
Важливо розуміти, що навіть виїзд формально на законних підставах, наприклад, без згоди одного з батьків, як це передбачено чинним законодавством, може кваліфікуватися як незаконне переміщення дитини з її постійного місця проживання.
У цій статті ми розберемо процедуру повернення дитини до постійного місця проживання, практичні аспекти такого повернення та проблеми виконання судових рішень у даній категорії справ. Важливо одразу зазначити, що ця публікація присвячена виключно цивільно-правовим аспектам міжнародного викрадення дитини та жодним чином не стосується «кіднепінгу» у кримінально-правовому аспекті.
Як повернути дитину до постійного місця проживання?
Процедура повернення дитини до постійного місця проживання врегульована Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі – Гаазька конвенція). Україна є державою-учасницею Гаазької конвенції з 2006 року. З метою її реалізації 10 липня 2006 року Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова № 952 «Про порядок виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» (далі – Постанова), яка деталізує механізм виконання Гаазької конвенції в Україні.
Перш за все важливо розуміти, що під час вирішення питання про повернення дитини до постійного місця проживання суд розглядає виключно питання про повернення дитини і жодним чином не вирішує питання участі батьків у вихованні дитини. Отже, ключовим є те, що рішення про повернення дитини до постійного місця проживання ≠ визначенню місця проживання дитини. Також варто пам'ятати про важливе процесуальне правило: доки триває розгляд справи про повернення дитини, суд держави місця перебування дитини не має права вирішувати спір про опіку по суті. Питання про те, з ким має проживати дитина, фактично заморожується. Суд може розглянути це питання лише у двох випадках: 1) якщо у поверненні дитини буде офіційно відмовлено, або 2) якщо заява про повернення не буде подана протягом розумного строку після отримання повідомлення про вивезення.
Характерною рисою процедури повернення дитини до постійного місця проживання за Гаазькою конвенцією є скорочені строки розгляду та необхідність негайного вирішення цього питання (протягом шести тижнів з моменту звернення). Загалом процедура виглядає так:
- Подання заяви про сприяння поверненню дитини за встановленою формою до центрального органу держави постійного місця проживання дитини або до центрального органу держави, де можливо перебуває дитина. Центральний орган визначається кожною державою-учасницею Гаазької конвенції, в Україні ним є Міністерство юстиції.
- Розгляд заяви центральним органом.
- Встановлення місця перебування дитини за допомогою відповідних компетентних органів, наприклад Державної прикордонної служби.
- Мирне врегулювання спору або звернення до суду країни місця перебування дитини.
- Виконання судового рішення.
Для повернення дитини до постійного місця проживання потрібно довести такі обставини: 1) державу постійного (звичайного) місця проживання дитини; 2) факт здійснення ефективного права піклування на момент переміщення дитини тим з батьків, хто звертається з заявою. Звичайне місце проживання доводиться: довідкою про реєстрацію місця проживання, страховим полісом, документами, що можуть підтвердити навчання дитини. Факт здійснення ефективного права на піклування зазвичай доводиться виписками з рахунків, що можуть підтвердити забезпечення дитини.
Варто розуміти, що на практиці отримати рішення українського суду про повернення дитини до постійного місця проживання у встановлені Гаазькою конвенцією строки фактично неможливо. Українські суди розглядають справи про повернення дітей в середньому 6-8 місяців, а з урахуванням апеляційного оскарження – понад рік, особливо якщо суд першої інстанції не допустив негайного виконання рішення.
«Серйозний ризик» та фактор війни
Гаазька конвенція містить винятки ситуацій, за яких повернення дитини до постійного місця проживання є неможливим, зокрема якщо буде встановлено, що: 1) право піклування на момент переміщення або утримування не здійснювалося; 2) була або усна, або письмова згода на переміщення; 3) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку; 4) дитина заперечує проти повернення (ст. 13 Гаазької конвенції). Найбільш популярною причиною для відмови у поверненні дитини є «серйозний ризик».
Гаазька конвенція не наводить конкретних ситуацій, коли повернення дитини може поставити її під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створити для дитини нетерпиму обстановку, але це можуть бути такі ситуації: 1) вчинення одним із батьків насильства щодо дитини; 2) систематичні загрози, зокрема, війна в країні постійного місця проживання; 3) повернення призведе до розлучення дитини з її братами чи сестрами; 4) примусове розлучення з матірʼю/батьком, наприклад, якщо цей із батьків не може повернутися в країну постійного місця проживання дитини через загрозу арешту, відсутність візи, фінансову неспроможність або небезпеку для життя.
Чи є вчинення насильства безумовним фактом відмови у поверненні дитини до постійного місця проживання?
Українські суди відмовляють у поверненні дитини до постійного місця проживання, якщо встановлять факт вчинення насильства одним із батьків у присутності дитини або безпосередньо щодо дитини.
Зокрема, в одній із справ про повернення дитини до постійного місця проживання, Верховний Суд відмовив у поверненні дитини, оскільки з боку батька щодо матері у присутності дитини систематично застосовувалося фізичне та психологічне насильство. Суд зазначив, що зважаючи на вищевикладене існують реальні ризики того, що повернення дитини до постійного місця проживання негативно вплине на дитину, завдасть їй психічної шкоди та не сприятиме забезпеченню якнайкращих її інтересів (постанова КЦС ВС від 24 вересня 2025 року у справі № 718/1867/23).
Отже, судова практика українських судів свідчить про те, що у випадку встановлення факту вчинення одним із батьків домашнього насильства щодо іншого у присутності дитини або безпосередньо щодо дитини, суди відмовлять у поверненні дитини до постійного місця проживання.
Проте такі висновки українських судів є дещо суперечливими. Гаазька конференція з міжнародного приватного права видала Керівництво з належної практики щодо застосування судами статті 13 (b) Гаазької конвенції, у якому зазначено, що вчинення одним із батьків насильства щодо дитини чи в присутності дитини не є безумовною і достатньою підставою для відмови у поверненні дитини до постійного місця проживання.
Гаазька конференція зазначає, що першим критерієм для вирішення питання про наявність «серйозного ризику» для суду є не «що було», а «що буде». Тобто суд має аналізувати не історію насильства до переміщення, а те, чи існує реальна загроза для дитини після повернення до постійного місця проживання. Другим критерієм є ефективність захисту в країні постійного місця проживання. Якщо така країна має дієві правоохоронні органи, соціальні служби та правові механізми (обмежувальні приписи), які здатні захистити дитину від кривдника, суд має ухвалити рішення про повернення дитини до постійного місця проживання. Відмова можлива лише тоді, коли ці механізми є безсилими, наприклад, якщо кривдник системно порушує судові заборони або має патологічну схильність до агресії, яку держава не може контролювати.
Таким чином, відповідно до міжнародних стандартів факт вчинення одним із батьків домашнього насильства щодо дитини чи в присутності дитини не може бути безумовним фактом відмови у поверненні дитини до постійного місця проживання. Потрібно аналізувати саме можливість повторного здійснення насильства та наявність механізмів протидії насильству у державі постійного місця проживання. На нашу думку, це обґрунтовано, оскільки повернення дитини до постійного місця проживання може відповідати її найкращим інтересам, бо саме там знаходиться центр її життєвих інтересів, коло її спілкування тощо, і якщо держава постійного місця проживання може забезпечити належний захист дитини від домашнього насильства, то неповернення дитини до постійного місця проживання може ще більше зашкодити їй.
Чи вважають іноземні суди територію України небезпечною для повернення дитини?
При вирішенні питання про повернення дитини в Україну до постійного місця проживання під час воєнного стану суди інших країн активно приділяють увагу факту війни та аналізують це питання з точки зору того, чи не створить повернення дитини в Україну серйозний ризик заподіяння фізичної або психічної шкоди. Суди при вирішенні даного питання враховують саме регіон, у який буде повернута дитина, аналізують, чи ведуться на цій території бойові дії, чи є загроза обстрілів тощо.
Наприклад, у справі Q v R [2022] EWHC 2961 мати дитини подала заяву про негайне повернення дитини в Україну (західну область України) відповідно до Гаазької конвенції 1980 року. Англійський суддя зазначив: «що стосується ракетних ударів, то, звичайно, в непередбачуваній ситуації неможливо виключити ризик. Однак, як мені відомо, в місті Б немає військових об'єктів, воно не є центральним транспортним вузлом, що підтверджується відсутністю будь-яких спроб завдати по ньому удар з початку вторгнення близько півроку тому. Отже, на мій погляд, цей ризик є низьким, хоча його не можна виключати, але він є достатньо низьким, щоб ризик впливу на місто Б будь-яких наслідків військових дій можна було усунути за допомогою захисних заходів, вжитих матір'ю».
На відміну від вищезазначеної справи, у справі Z and X (Children: Article 13(b): return to Kyiv) [2023] EWHC 602 батько вимагав повернення дитини до постійного місця проживання в Київ. Суддя розглянув рівень ризику для дитини в Києві та взяв до уваги велику кількість інформації та повідомлень про гострий конфлікт у цій частині країни. Суддя визначив, що у разі повернення дитини до Києва існуватиме серйозний ризик фізичної шкоди для неї, і що жодні захисні заходи не зможуть зменшити або пом'якшити цей очевидний серйозний ризик.
Як бачимо, суди не вважають всю територію України небезпечною та такою, що може створити «серйозний ризик» для дитини у разі повернення. Отже, лише на підставі того, що в Україні війна, іноземні суди не відмовляють у поверненні дитини до постійного місця проживання в Україну. Тому варто розуміти, що вивезення дитини без згоди одного з батьків на територію іншої країни для забезпечення безпеки дитини не гарантує того, що іноземний суд відмовить у поверненні дитини в Україну.
Місія (не)здійсненна або як виконати рішення суду в Україні?
На жаль, отримати рішення суду недостатньо для повернення дитини до постійного місця проживання, потрібно ще таке рішення виконати. Процедура виконання передбачає два сценарії: добровільний та примусовий.
Процес координує територіальне управління юстиції: спершу служба у справах дітей намагається організувати добровільне повернення, а в разі відмови ініціюється примусове виконання через виконавчу службу. Для безпеки процесу залучається поліція, яка проводить розшук дитини та запобігає її приховуванню, та прикордонна служба, яка блокує спроби незаконного вивезення дитини до завершення процедури та забезпечує її подальший перетин кордону.
Добровільне повернення дитини повинне бути здійснене протягом двох місяців з моменту набрання законної сили рішенням суду України про повернення, а у разі примусового виконання рішення суду – в установленому законодавством порядку (п. 12 Постанови).
Важливо, що при примусовому виконанні рішення суду про повернення дитини може бути залучений лише державний виконавець. Виконавець під час здійснення дій для примусового виконання рішення суду керується Законом України «Про виконавче провадження» та діє тільки в його межах без можливості відступлення від нього.
Формально повноваження виконавця є досить широкими. Зокрема, виконавець під час примусового виконання рішення суду про повернення дитини має такі права:
- накладати штрафи за невиконання;
- ініціювати заборону виїзду за межі України;
- ініціювати перед судом оголошення в розшук особи, що ухиляється від виконання рішення суду;
- за наявності окремого рішення суду безперешкодно входити до житла боржника;
- залучати органи опіки та піклування.
На практиці вищезазначені повноваження виконавця є малоефективними. Того з батьків, хто вивіз дитину за кордон, важко злякати штрафом чи проникненням до житла. Важливо також розуміти, що виконавець не може фізично забрати дитину та забезпечити її перевезення до постійного місця проживання. Успіх у виконанні рішення суду часто залежить лише від стягувача, який має бути присутнім під час виконавчих дій, наприклад, під час встановлення місця проживання дитини та прибуття виконавців до будинку, у якому проживає дитина. Саме той з батьків, який є стягувачем, може повернути дитину до постійного місця проживання, а виконавець лише створює умови для цього, накладаючи штрафи, встановлюючи місце перебування тощо.
Крім відсутності у виконавців дієвих повноважень, також виникають проблеми з небажанням дитини повертатися до постійного місця проживання, а також проблеми з затягуванням виконавчого провадження через відсутність чітко закріплених строків.
Для вирішення проблеми з виконанням рішень суду про повернення дітей Гаазька конференція у Керівництві з належної практики щодо виконання рішень суду про повернення дитини пропонує такі механізми:
- На стадії ухвалення рішення про повернення дитини суд за необхідності має запроваджувати превентивні заходи для уникнення невиконання рішення суду.
- Держави-учасниці Гаазької конвенції мають впровадити реальну відповідальність за невиконання рішення суду: грошові штрафи, позбавлення волі батька або матері, які незаконно утримують дитину, примусове вилучення дитини у такого з батьків органами примусового виконання. Європейський суд з прав людини у справі IGNACCOLO-ZENIDE v. ROMANIA висловив таку позицію: «для виконання рішень про повернення дитини, ухвалених відповідно до Гаазької конвенції, недостатньо передбачити лише так звані «непрямі та виняткові» засоби примусу, зокрема накладення штрафу на батька або матір, які незаконно утримують дитину. Натомість законодавство має також передбачати можливість безпосереднього виконання рішення про повернення, тобто фізичного повернення дитини заявнику або до держави її постійного місця проживання силами державних органів».
- Перед поверненням дитини до постійного місця проживання з дитиною мають працювати фахівці для мінімізації стресу, проте це не повинно призводити до затягування процесу.
- Суди повинні дотримуватися суворих строків розгляду апеляцій на рішення про повернення. Виконавчі провадження також повинні проводитися оперативно і в чітко встановлені строки.
Альтернатива судовому процесу
Гаазька конвенція закріпила, що держави-учасниці мають сприяти добровільному та дружньому вирішенню питання про повернення дитини до постійного місця проживання (ст. 7 Гаазької конвенції). Ефективним інструментом для цього може слугувати медіація – позасудовий спосіб вирішення спору, під час якого сторони можуть дійти до мирного вирішення такого спору за участі незалежного переговорника (медіатора) та в результаті укласти медіаційну угоду.
Медіація може проходити паралельно з вирішенням спору у суді, не зупиняючи його. На нашу думку, такий варіант є найбільш ефективним, адже сторони використовують час, відведений на суд, для пошуку компромісу. Важливо, щоб медіація проходила у визначені Гаазькою конвенцією строки та була не просто інструментом для затягування справи.
Головна перевага медіації в тому, що домовленості, досягнуті добровільно, виконуються сторонами значно частіше, ніж примусові судові рішення. Це дозволяє уникнути складного та травматичного етапу примусового виконання. Якщо батьки досягають згоди під час судового процесу, медіаційна угода може бути затверджена судом як мирова. У такому разі вона набуде сили судового рішення та буде за необхідності підлягати примусовому виконанню, на відміну від звичайної медіаційної угоди.
Висновок
Отже, незаконне переміщення дітей з постійного місця проживання батьками є актуальною проблемою. Незважаючи на нібито чітко врегульовану процедуру повернення дітей та закріплені конкретні строки вирішення цього питання, виникають проблеми у прийнятті та виконанні такого рішення. Справи про повернення дітей в Україні розглядаються без дотримання строків, а ефективних механізмів примусового виконання рішень суду про повернення не передбачено. Шляхом до вирішення цих проблем є імплементація пропозицій Гаазької конференції.
Також важливо розділяти рішення суду про повернення дитини до постійного місця проживання з іншими рішеннями, що стосуються дітей, зокрема з рішенням про визначення місця проживання дитини. Рішення суду про повернення має лише на меті відновлення статусу-кво, а не вирішення питань про участь батьків у вихованні дитини.
Авторка: Мілана Нечваль