У спорах про поширення недостовірної інформації в інтернеті існує проблема ідентифікації власника веб-сторінки в соцмережі (акаунту). Хто власник веб-сторінки? «Хто завгодно» - відповідає пересічний український суддя. Адже будь-хто може створити акаунт із чужим іменем, розмістити декілька фото та публікацій. Якщо особа не визнає, що це її акаунт, суд вважає не доведеним, що інформацію поширив саме цей відповідач. Як наслідок – відмова у задоволенні позову.
Тягар доказування, що веб-сторінка належить відповідачу лежить на позивачі. Відповідачу достатньо заявити суду, що він не є власником спірного акаунту, не знає, хто його створив та наповнює контентом. Що тут відбулося? Спрацював «припустимий» спосіб уникнути відповідальності за дифамацію.
Наприклад, КЦС дорікає апеляції, що остання обмежилася одним реченням: оспорювана інформація поширена відповідачем у Facebook. Оскільки апеляційний суд не встановив, що сторінка у Facebook належить саме відповідачу (не виконано обов`язку суду давати обґрунтування своїх рішень), потрібен новий розгляд (постанова від 14.12.2022 у справі № 454/2743/19).
Шкода, що касація не висловилася, як суди мають розібратися в цьому питанні. Верховний Суд повинен реагувати на виклики сучасних відносин та сміливо висловлюватись (як ВС робить це із листуванням в месенджерах та іншими електронними доказами).
Хтось заперечить – якщо зловмисник створив акаунт від імені іншої особи, як людині, чию ідентичність присвоїли фейковій веб-сторінці, спростувати володіння нею? Насправді не потрібно спростовувати – є значно простіший спосіб. Дивно, але коли посадовець публікує фото розкішного життя і отримує публічний хейт, ніхто не починає сумніватися – а чи це дійсно його сторінка чи хтось хоче заплямувати його репутацію?
Пропоную коктейль «Презумпція» із здорового глузду та добросовісності.
Основа – стандарт доказування «баланс вірогідностей»: якщо акаунт виглядає як справжній, презюмуємо, що він належить відповідачу. Чому так?
По-перше, наявна асиметрія сторін у доступі до доказів. Відповідач – єдина особа, яка достовірно знає, що є власником сторінки. Соцмережа не запитує документи аби ідентифікувати власника будь якої веб-сторінки, такі вимоги є лише щодо обмежених категорій користувачів (представники влади, знаменитості).
За такої асиметрії, слід застосувати понижений стандарт доказування.
По-друге, простого заперечення недостатньо, якщо сторона надала достатньо переконливі докази. Відповідач заявляє – я не маю жодного стосунку до спірної сторінки, де від мого імені поширюють інформацію. Суд має врахувати всі факти та вказати, яке пояснення є більш переконливим.
Перший інгредієнт – здоровий глузд.
Знаю, в ЦКУ немає такого терміну, але Верховний Суд пише, що розумність є апріорною засадою приватного права. Розумність характерна та властива для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних і процесуальних норм (див: постанову КЦС від 16.06.2021 в справі № 554/4741/19, постанову КЦС від 18.04.2022 в справі № 520/1185/16, постанову ВП ВС від 08.02.2022 в справі № 209/3085/20).
Так от, я про здоровий глузд (або розумність) у формі «качиного тесту»: якщо птах виглядає як качка, плаває як качка і крякає як качка, скоріш за все це і є качка. Давайте зберемо ознаки звичайного акаунту, аби мати змогу сказати: це виглядає як сторінка, яку дійсно веде ця особа.
Спростовувана презумпція – якщо сторінка в соцмережі:
(1) існує достатньо тривалий період часу (зазвичай фейкові сторінки створюють незадовго до інформаційної атаки);
(2) містить різні дані про особу (ім’я, фото, відео, факти біографії, контакти, посилання на інші джерела), які в сукупності є достовірними;
(3) містить публікації від імені особи (не лише поширену недостовірну інформацію, але і інший контент), яка може бути співвіднесена із реальними обставинами (фото людини, яке вказує, що особа братиме участь в ефірі телеканалу і посилання на запис або трансляцію передачі з її участю);
(4) містить певну кількість реакцій читачів (наявність підписників, реакції на дописи, коментарі під ними і відповіді автора, фото, де інші користувачі позначили власника акаунта);
(5) не містить явних вказівок, що сторінка не належить вказаній особі (наприклад, зазначено що це фан акаунт), значить вона належить цій особі.
Припустимо, відповідач може пояснити, що хтось запозичив справжні фото із автентичного акаунту, які поширені раніше, ніж на спірні сторінці. Як відповідач пояснить, що інші особи тривалий час відмічають цей акаунт на спільних фотографіях чи подіях? Як пояснити, чому інші особи пишуть коментарі під публікаціями, вітають із подіями, ведуть діалоги в коментарях?
Ці дані можуть бути зафіксовані як письмовий доказ і за потреби – під час огляду судом змісту веб-сайту. Якщо наявна більшість перерахованих ознак, слід визнати, що акаунт належить відповідачу, а він має спростувати їх (а не просто заперечити).
Другий інгредієнт – добросовісність. Тут нам пощастило: українське право автоматично застосовує цей принцип (на відміну від англійського, де треба дуже постаратись, аби переконати суд).
Добросовісна поведінка відповідає певному стандарту, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або правовідношення. Завдання принципу добросовісності в тому, щоб перешкодити стороні отримати переваги та вигоду як наслідок своєї непослідовності у поведінці та шкоду іншій стороні. Недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом (постанова ВП ВС від 14.12.2021 у справі № 147/66/17; постанова КГС від 16.02.2022 у справі № 914/1954/20; постанова КЦС від 04.09.2020 у справі № 311/2145/19).
Який стандарт добросовісної поведінки особи, яка отримала претензію щодо поширення нею недостовірної інформації нібито від її імені в соцмережі?
Якщо акаунт фейковий, щойно особа про нього дізнається, має звернутись з вимогою заблокувати цей акаунт. Зовсім не багато часу треба аби подати скаргу адміністрації соцмережі, написати відповідь особі і додати скріншоти скарги. Як відповідач пояснить, що знає про фейковий акаунт і не подав скаргу на блокування акаунту? Навіщо людині відповідати за поширені від її імені наклепи, якщо швидше та дешевше поскаржитися і заблокувати той обліковий запис?
Я навіть знайшов одну справу, де застосовано цей підхід. Відповідач заявив, що твердження позивачів про належність відповідачу сторінки у Facebook зводиться до необґрунтованого припущення. Мовляв, ця сторінка не є верифікованою адміністрацією соцмережі. Натомість апеляційний суд мав дані про інші публікації з того ж акаунту, в обліковому записі вказано ім`я та прізвище особи, що співпадає з ім`ям та прізвищем відповідача. Суд врахував, що відповідач не надав доказів звернення до адміністратора Facebook з приводу того, що під такими ім`ям та прізвищем здійснює його права та обов`язки інша особа. Шкода, що КЦС направив справу на новий розгляд (постанова від 28.09.2022 у справі № 369/11909/20).
Тож, чому б не поширити цю практику презумпції у дифамаційних спорах?
Автор: Іларіон Томаров